Преподобний Амфілохій Почаївський

Преподобний Амфілохій Почаєвський. Ікона на дошці, шпон (ясен), шпонки, ковчег, поліграфія, декоративна облямівка, фарба, лак. Розмір: 160 х 100 х 16 мм. Вага: гр.

Преподобний Амфілохій Почаївський – «Знаєте, що це за людина? Він весь світ рятує»

На Україні ім'я цього святого значить стільки ж, скільки на Русі імена наших великих подвижників. У Почаївській Лаврі його шанують нарівні з преп. Іовом, і це має особливе значення, оскільки старець Амфілохій – наш сучасник. Тут, на землі, його не стало в 1971 році.

А, між тим, і житіє, і відомі свідчення про його молитовної допомоги порівнянні з житіями найбільших святих, і здаються гідними пера Симеона Метафраста(1). Плоди його чернечого подвигу – одне з найбільш яскравих і переконливих свідчень того, що благодать в Церкві Православній не убожіє, що «Господь вчора і нині, і навіки Той самий».

Зі своєю паствою

Минуло дванадцять років відтоді, як мощі старця Амфілохія з Успенської Почаївської лаври на Україні були знайдені нетлінними. Їх цілісність і стан приблизно такі ж, як у святих, спочивають у печерах Києво-Печерської лаври. Старець ніби заснув, і сталося це не в 1971 р., а зовсім недавно. У Церкві він прославився як «преподобний», тобто уподобившийся Господу в найвищих чеснот, але не буде перебільшенням сказати, що життя його з моменту приходу в монастир до самого кінця була безперервним исповедническим подвигом.

Тільки люди досягли духовної зрілості вправі вимовити слова, які якось просто і самі собою вийшли у оптинського ієромонаха о. Василя (Рослякова), – «добре було б постраждати за Христа». Згадаймо, навіть такий великий святий, як Святитель Філарет Московський в молитві до Господа вимовляє зі смиренням: «...Не дерзаю просити ні хреста, ні втіхи! Тільки предстою перед Тобою...»

Готовність постраждати за Христа – доля досконалих. І, ось, старець Амфілохій був з тих, кому з повною свідомістю довелося нести мученицький хрест не одного разу.

Питання про те, кому «не догодив» чернець для віруючих людей, загалом-то, не першорядний. Одні вели його на розстріл, катували в психіатричній лікарні, били до напівсмерті, інші віддавали розпорядження про це... Важливіше інше: воістину, несчастнейшие люди – ті, хто стають виконавцями волі духів зла, незалежно від зовнішніх – політичних, ідеологічних чи будь-яких інших мотивів. Справжня причина такої ненависті відкривається до кінця, дослідно, а не чисто умоглядно, в Почаєві, біля його мощей.

До престольному святу на честь Успіння Пресвятої Богородиці в лавру щороку приходить багатотисячний хресний хід з Кам'янця-Подільського, і серед цієї множини в супроводі родичів – вельми незвичайні хворі. Недуга цей не вкладається в картину епілепсії. Як правило, він посилюється при наближенні до святинь. Це неможливо віднести і на рахунок «акторської майстерності»: кожен в змозі відрізнити довільний, навіть самий професійно-сповнений крик, від крику нестерпного болю, мимовільного.

«Особливі» хворі гарчать, видають потоки площинної лайки по відношенню до святих, і при цьому особливо образливі епітети дістаються преподобному Амфілохію.

Враження не з легких, особливо коли такий «набір» лине з вуст тендітної дівчинки, яку намагаються утримати кілька чоловіків. Сила у хворих така, що не у всіх випадках допомагають і металеві наручники.

Найскладніше для супроводжуючих – підвести їх до мощів. У тих випадках, коли вдається, ці страждальці зазвичай заспокоюються. Проходить кілька хвилин, і прийшли до тями не пам'ятають про свій нещодавній стані.

Поклоніння чесним мощам – початок духовного зцілення. Попереду – сповідь, причастя, особливий церковний чин – відчитування. В монастирі про подібних випадках кажуть: «Гнав нечистих батюшка за життя свого, жене і зараз. Не виносять вони його присутності.»

Старця Амфілохія була дана особлива благодать. Він володів беззаперечною прозорливістю, даром молитовного зцілення, звільнення одержимих, і лайка його з невидимим світом, де діють духи, була – «не на життя, а на смерть». Йому мстилися і невідступно переслідували ті, кого він опалял своєю молитвою.

«Вбивайте мене, а його не зачипайте!»

Йшов 1947 рік. Позаду залишилася страшна війна, а вцілілі в ній сподівалися на те, що післявоєнний світ стане мудрішою і краще. Здавалося, і для Церкви настав час сприятливий. Після тривалих переслідувань у храмах зазвучала молитва, відкрили двері духовні навчальні заклади, поволі стали повертатися з місць ув'язнення звільнені священики. Однак політичне «потепління», зобов'язане військовим умов, виявилося тимчасовим, а зміна стратегії щодо Церкви відносним.

Пішли в минуле показові процеси над духовенством, тепер у них не було й потреби: основна частина духовного стану була фізично знищена в період 20-х – 30-х років. Але одночасно «гідною спадкоємицею» Соловків стала створена в к. 40-х – на поч. 50-х система Сиблага, як і попередня поглинула мільйони життів(2), а справи «збуджуючих побоювання» священиків вирішувалися вже в порядку «індивідуальному» і часто «позасудовому».

Так було і цього разу, коли в келію ієромонаха з Почаївської лаври увірвалися невідомі озброєні люди. Вели себе зухвало, зухвало, поставили під дуло автомата і повели. В чому полягала «вина» людини, що жила самотньо в маленькому будиночку при монастирському цвинтарі і довольствовавшегося тільки найнеобхіднішим? Для «конвоїрів» досить було те, що він був одним з тих священиків, до яких люди їдуть здалеку.

Отця Йосипа, – таке було чернече ім'я преп. Амфілохія до прийняття схими, – знали, завдяки його здатності зцілювати в тих випадках, коли не залишалося надії отримати допомогу від лікарів. Лікувальна практика батюшки почалася ще до його приходу в монастир. Колись у сільського лікаря він вивчився мистецтва костоправа.

А на початку 30-х, коли він був уже в постригу, випадок відкрив у ньому вмілого доктора і дерзновенного молитовника. Лаврський ієромонах буквально «зібрав» і поставив на ноги розбилася молоду пару: під час сільській весілля коні понесли, і коляска, де сиділи молодята, перекинулася, заподіявши їм важкі травми. Старанність о. Йосипа, підкріплена молитвою, справило дива, і з тих пір до нього вервечкою потягнулися відвідувачі. Щоб не доставляти занепокоєння монастирської братії, батюшка з благословення отця намісника перейшов в окремий будиночок. Лікування хворих в поєднанні з наданням духовної допомоги стало його постійним «послухом». В інші дні він брав до 500 чоловік.

З початком Великої Вітчизняної війни потік відвідувачів збільшився. Було помічено, що ієромонах Йосип безпомилково передбачав, до кого повернутися чоловіки і сини, а кого очікують втрати. Цьому передували двадцять років, проведені в послуху і молитовному подвигу. Внутрішня сторона чернечого життя – піст, чування, молитовне правило, була прихована від сторонніх очей, явними виявилися духовні плоди.

Батько Йосип отримав і ще один дар – бачити на власні очі і виганяти нечистих духів. І вторгнення непроханих гостей в 1947 р. не стало для нього несподіванкою. Батюшка не пручався, навіть тоді, коли біля воріт йому оголосили про те, що ведуть розстрілювати. Попросив дозволити йому помолитися. Прочитав «Отче наш», «Богородице Діво, радуйся», «Вірую», і почав читати по собі відхідну, як раптом інший лаврський чернець – батько Іринарх кинувся під дуло автомата: «Кого ви хочите убити?! Знаєте, якій вин чоловик? Він весь світ спасае. Вбивайте мене, а його не зачипайте!»(3) Що сталося з комбригом в цей момент, важко сказати, тільки настрій його змінився, і, вивільнивши зброю, він відпустив обох.

«Жива стіна»

Наступного разу смерть підступила зовсім близько в 1962 році. В країні прогриміло викриття «культу», почалися «відлига» і одночасно – поновлена люта атеїстична кампанія. Нова «хвиля» докотилася і до Почаєва, і одного разу загроза знищення нависла над Троїцьким собором.

Коли ж міліцейський загін у всеозброєнні стояв біля дверей храму, і паралізує дію страху скувало присутніх, отець Йосиф прийняв на себе всю відповідальність за подальші події. Вихопивши ключі від храму з рук начальника, і поспішно передавши їх наміснику, він закликав братію та прихожан чинити опір погромникам. У хід пішли кілки, в лічені хвилини навколо о. Йосипа утворилася «жива стіна», і собор відбили. А батюшку чекала розправа.

Заарештували його вночі у власній келії, і на «воронці» доставили у психіатричну лікарню, подбавши і про «особливих умовах» змісту. Місце для нього визначили в палаті буйних хворих. На цей раз довелося важко: від препаратів, які йому вводили насильно, распухало все тіло і тріскалася шкіра, і те, що отець Йосип витримав все, саме по собі, було винятковим випадком. Підтримувала його тільки молитва: ні Євангеліє, ні розп'яття передати в лікарню лікарі йому так і не дозволили.

І, все-таки, особливим промислом старець був звільнений(4). Однак план вивезти старця за кордон не здійснився. Батько Йосип потихеньку пішов з квартири у Львові, де його приховували від можливих переслідувань.

«Без статті і трибуналу»

Повертатися до Почаєва було дуже небезпечно, і він оселився у племінниці в селі Іловиця. Сховатися надовго йому, звичайно ж, не вдалося: народ моментально освоїв новий напрямок маршруту, а просить відмовити батюшка не міг. Щодня служив Водосвятні молебні. Випадки зцілень були незвичайні. За молитвами о. Йосипа повернувся слух до дівчини, яку колись в дитинстві сильно побила мачуха. Одна жителька Почаєва уникла ампутації, яка загрожувала їй з-за гангрени. Відомий і випадок, коли прозріла сліпа дівчинка. Є свідчення того, як старець повернув до життя 13-річного підлітка, який перебував у стані клінічної смерті.

Бувало, що «відкривалися очі» і у стійких атеїстів, коли справа стосувалася їх власних дітей.

У відчаї звернувся якось до о. Йосипу секретар обкому. Діагноз, поставлений лікарями його 18-річного сина, звучав як вирок: саркома. Старець попередив, що лікування буде тільки духовним: молебні, свята вода, освячена їжа. Через кілька тижнів від хвороби не залишилося і сліду, а батько в подяку розпорядився виділити для зручності прочан маршрутний автобус Кременець – Мала Іловиця.

Місцеві власті, стурбовані напливом людей в село, стали налаштовувати родичів проти старця.

В грудні 1965 р. о. Йосипа чекало нове випробування. Один з родичів завів його на околицю села до болотах, і жорстоко побивши, залишив помирати в крижаній воді. Вісім годин пролежав старець без допомоги, поки його не виявили духовні чада. Побоюючись, що він не доживе до ранку, його в ту ж ніч відвезли у Почаївську лавру, де постриг з ім'ям Амфілохія, в честь святителя Амфілохія Иппонийского. Схиму – це «край», визначення – на життя або на результат. Старець пішов на поправку, і ще кілька років служив людям у великому ангельський образ.

В Почаєві розповідають, що смерть о. Амфілохія була насильницькою та викликаної отруєнням. Не раз старець говорив, що серед його послушниць є «Юда», але коли люди, що страждали від поведінки одного з його «помічниць», просили його видалити її від себе, батюшка тільки смиренно закликав їх терпіти, оскільки і сам він терпить.

У святих отців в різних варіантах зустрічається думка про те, що перемогти диявола розумом і хитрістю неможливо. Зло підступно і могутня, і перемогти його в світі можна тільки, зійшовши на хрест, через свідоме уподібнення Христу. Але «програв» з рахунком лукавому, бесовскому, у Бога встає у нетлінні, вінчається великою славою і має відвагу молитися за багатьох.