Наука про душу або «несучасна» психологія. Анна Лелик

Наука про душу або «несучасна» психологія. Анна Лелик. Видавництво: АДЕФ-Україна, 2012 р. 324 стор Обкладинка: м'яка. Папір: офсетний. Розмір: 160 х 200 мм Вага: 343 гр.

Наука про душу або «несучасна» психологія. Анна Лелик

Дана книга – це не просто анатомічне подорож з надр душі, а можливість інакше поглянути на себе і своє життя. Будь-які зміни в житті починаються зі зміни себе – своїх думок, почуттів, вчинків. Складно зробити життя щасливим, бажаючи лише зовнішніх змін. Коли ми змінюємо себе, стають реальними перетворення власного життя, вихід з тупиків, подолання криз, оновлення почуттів, реанімація совісті. Кажуть, що людина стає самим собою, коли замість звичного «чого я хочу від Бога?» задається питаннями «чого чекає від мене Бог?», «які завдання ставить переді мною?». Зміст, відповідальність, щастя, любов, вина, радість, милосердя, бажання, борг – якщо ці слова відгукуються особовим значенням у вашому серці, означає нам з вами по дорозі.

Уривок з книги Наука про душу або «несучасна» психологія.

Горіти і не згоряти

Анна Лелик

Синдром хронічної втоми і синдром емоційного вигорання — мабуть, найпоширеніші хвороби душі, народжують сьогодні попит на психологів всіх мастей. На цих нових хворобах роблять імена, кар'єри та стану. Не дивно, що тема ця, завдяки раптово прийшла популярності, стала актуальна для багатьох — і світських, і церковних колах. Для мене було важливо розібратися в природі цих явищ з точки зору християнства.

Ці роздуми — розповідь про особистий досвід, про те, з чим сама зіткнулася і зрозуміла.

Вигорання і волонтери

Вперше з темою емоційного вигорання я зустрілася, коли стала проводити семінари з підготовки волонтерів для роботи з дитячими будинками. Самій мені цей синдром був чужий. Але ось факт: волонтери, «відслуживши» якийсь термін, раптом несподівано йдуть. Спочатку по справах, але справи затягуються, і через якийсь час хлопці просто губляться з виду. Чого гріха таїти, не обійшлося і без осуду з мого боку — за що я отримала хороший урок. Дитячий будинок, який до тих пір я справно відвідувала, все рідше й рідше став шанувати мене в своїх стінах. Поважні причини, звичайно ж, були. Благо, мистецтвом самовиправдання ми володіємо як ніяким іншим...

Тоді я вперше серйозно задумалася над тим, що міфічна хвороба століття під назвою синдром емоційного вигоряння має цілком реальні обриси.

Так почалася моя робота в цьому напрямку. Сьогодні з інтернету, цієї бездонної ями, можна витягнути все що завгодно. Перше, що мені попалося, — це найпоширеніший погляд на вигорання як якесь неправильне розподіл душевних ресурсів. З інтернетом зараз легко стати «фахівцем», і я швидко перетворилася в «знавця» вигорання. На сайтах пропонувалися найрізноманітніші способи впоратися з вигорянням: підрахунок жовтих машин по дорозі з роботи, використання кабінетів фізичної розрядки з гумовими стінами і підлогою, візуалізація своєї втоми і зображення її в образах і символах. Але головне, що радили інтернет-джерела, — це збереження ресурсу, турбота про себе, а також позитивний погляд на життя і «притягання плюсів». Кошти ці не допомагали, хоча неабияк оживили наші зустрічі волонтерів і зробили їх популярними. Це було так приємно — займатися якимись психологічними тренінгами, вправами, жонглювати іменами, цитатами, теоріями. Вдячна Богу, що цей період був недовгим і я встигла «спокусити» на цьому шляху не так багато людей.

Отрезвение настав, коли одного разу я запитала свого вчителя (який дуже багато працює і, на мій погляд — погляд «професіонала вигорання» — знаходиться в групі ризику, навіть більше того, згідно інтернет-теоріям, вже давно і остаточно мусив згоріти дотла!). Я запитала, що він думає про вигорянні. Він відповів несподіваним запитанням: якщо є благословення священика, то про яке вигорянні йде мова? «Ви вірите в силу благословення?» — так він мене запитав.

Всі мої дослідження були поставлені під удар. Як же працювати з волонтерами, що відповідати на їхні запитання? Але головне, як самій собі відповісти на ці нові «незручні» запитання? А як зізнатися перед усіма, що все, що ми робили до цих пір, щонайменше, безглуздо? А безглуздість ця ставала все більш і більш ясною...

Але волонтери вигорали! І з цим теж треба було щось робити...

Розлучитися з собою

Вигоряння стосується, насамперед, людей, що працюють у сфері «людина-людина», і в першу чергу зачіпає вчителів, медиків, соціальних працівників та психологів. У пошуках відповідей на мої питання мені допомогли приклади людей, все життя працюють у цих сферах.

Моя вчителька з літератури, Валентина Федорівна, говорила нам, некерованим старшокласникам, про Толстого і Достоєвського, Стендалі і Бальзака, що ми їх читали! Йшли в бібліотеку, стояли в черзі, поспішали прочитати до призначеного терміну — і не заради оцінки, а тому, що долі Наташі Ростової або Раскольникова нам були щиро небайдужі. Звідки у неї, жінки пенсійного віку, з року в рік бралися сили говорити, відчувати, жити цим кожен раз заново, як вперше? У колективі такі вчителі нерідко славляться за юродивих, так як у щось вірять, що роблять щось до чогось закликають — живуть, одним словом, незважаючи ні на що!

Про вигорянні медиків і їх цинізм написано і сказано чимало. Нечасто почуєш про протилежні приклади, але вони є. Знайомий акушер-гінеколог у відділенні патології одного з пологових будинків столиці. Каже, що втомлюється смертельно, часом залишаючись без нормального тривалого сну по кілька діб. У своєму житті він не зробив жодного аборту. Як у віруючої людини у нього є благословення Митрополита хрестити дітей, якщо немає шансів, що вони доживуть до приїзду священика. А скільки дітей, на яких «поставили хрест», тепер живуть і радіють життю! Йдуть роки, а він на зло всім теоріям не вигорає, хоча втомлюється і живе на знос. Щось у його справі дає йому сили.

Не можу не згадати і Андрія Володимировича Гнезділова, який у свої досить похилі роки, незважаючи на небезпечний діагноз, долає чималі пітерські відстані і поспішає до своїх вмираючим хворим в хоспіс, до пізнього вечора втішаючи, розповідаючи казки, проводжаючи в останню путь. Одночасно підбадьорюючи персонал, допомагаючи волонтерам, розмовляючи з лікарями...

Чи знають ці люди, що в кінці 70-х в Америці був відкритий синдром емоційного вигоряння і що зараз співробітників з подібним діагнозом там відправляють на лікарняний? Щось підказує мені, що вони не скористалися б подібним приводом для відновлення свого внутрішнього ресурсу.

«Хто не витрачає себе, стає порожнім місцем», — говорить Екзюпері. Ця порожнеча і відчуття безглуздості знайомі сьогодні дуже багатьом. Втрата сенсу життя — бич нашого часу. Але і соціальне служіння розквітло так рясно саме в наш час. Ці соціальні явища немов намагаються щось один одному довести, перемогти один одного: волонтерів стає тим більше, чим більше ми занурюємося в комфорт, млість, гонитву за успіхом і ефективністю в усіх їх проявах.

І як радісно, що відповідь потрібно шукати в заумних книгах. Він давно чекає нас в самій головній Книзі: Зберігає душу свою, погубить її; а втратив душу свою задля Мене, знайде її (Мф. 10, 39). Ось і стали в ряд думки. І питання про благословення тепер не здається незручним.

Ефект запобіжника

Вигорання — один! Саме так вважає лікар-психотерапевт з Німеччини Мартін Ґрабе. Його книжечка, тонка і малопримечательная, немов чекала мене в те літо на книжковому ринку. Доктор порівнює вигоряння з лампочкою-індикатором в автомобілі. Якщо у автомобіля включено все, що тільки може бути включено, відкриті всі двері, працює кондиціонер, гримить музика, то рано чи пізно акумулятор сяде. Але перед тим, як це станеться, загориться лампочка. Синдром вигоряння є, за словами вченого, цим індикатором.

Що це дало мені? Перш за все, розуміння того, що з вигорянням не потрібно боротися! Необхідно прислухатися до себе, вдивлятися в себе і свій душевний пристрій, а не шукати зовнішні причини. Не вони призводять до охолодження і розчарування — а неправильна постановка мети, відсутність почуття міри і рішуче нерозуміння себе.

Почуття міри

Як і у всякій справі, у соціальному служінні необхідно почуття міри. Йому вчить історія з житія Пахомія Великого. Братія монастиря, засновником якого був святий Пахомій, займалася плетенням рогожек. Кожен повинен був виконувати добову норму — п'ять штук. І ось Пахомій помітив, що один брат вдвічі перевиконує норму (з точки зору горезвісної ефективності, за сьогоднішніми мірками, цей брат був успішною людиною). Тоді святий викликав брата до себе і сказав йому, що плести потрібно встановлену кількість рогожек, не більше. Це, безсумнівно, обурило «ефективного» ченця. «Ти зарываешь Богом дані мені таланти в землю», — обурювався він. Пахомій прийняв волю брата, сказавши йому, що якщо він насправді настільки обдарований, то нехай плете стільки, скільки може, але... при цьому не виходить з своєї келлии. Оскільки історія ця дуже давня, то до нас дійшли два варіанти закінчення: у першому, більш оптимістичному, чернець засоромився свого марнославства, отримавши урок. У другому варіанті чернець пішов з монастиря. Не дивно: успішним людям не місце поряд з посредственностями. Але й не місце в монастирі.

Є встановлений режим поїздок в дитячі будинки, які ми опікуємося: один раз в тиждень, в певний час, плюс свята і форс-мажори. Діти знають, що в призначений час до них приїдуть, пограють, шанують, допоможуть підтягнути хвости по навчанню, привести в порядок речей. З такою «нудною» періодичністю волонтери приносять користь дітям, і нічого понад норми! Скільки докорів доводиться вислуховувати від волонтерів-неофітів — в тому, що їм не дають робити добрі справи, що вся ця психологія лише заважає. І коли я бачу «новобранця», який аж надто старається у своєму служінні (це нерідко трапляється на перших порах), пропоную чесно відповісти на питання: що робив би ти це, якщо б ніхто і ніколи про це не дізнався? Ті, кому вистачає чесності сказати собі правду, як правило, приходять у себе» і стають вірними волонтерами на довгі роки.

Книга рекомендується Відділом у справах молоді при Священному Синоді Української Православної Церкви