Римується з радістю. Роздуми про старість. Ігуменя Феофіла (Лепешинська)

Римується з радістю. Роздуми про старість. Ігуменя Феофіла (Лепешинська). Видавництво: Тираж-51, 2013 р, 351 стор. Палітурка тверда. Папір офсетний. Розмір: 210 х 150 мм. Вага: 387 гр.

Римується з радістю. Роздуми про старість. Ігуменя Феофіла (Лепешинська)

Нова книга ігумень Феофилы (Лепешинської), автора таких відомих книг, як «Дерзай, дочко!» і «Плач третьої птиці», присвячена роздумам про старості та проблеми і тривоги, які супроводжують цю пору життя.

Вперше у друк виходить книга, в якій автор так докладно розглядає тему старості з точки зору православного християнина і члена Церкви. На думку автора, старість передбачена Творцем, значить, вона не може бути просто тяжким придатком попередньому житті, але має свою мету, своє значення і вже тим більше, не повинна обернутися тортурами, злом, борошном для людини.

Книга адресована широкому колу читачів будь-якого віку, адже страх перед старістю притаманний усім людям, тому що за нею слідує смерть. Більше ж смерті будь-якої людини лякає перспектива втрати сил, безпорадності, загроза стати тягарем для оточуючих. Книга пропонує читачеві поглянути на проблему з християнської точки зору, щоб прийти до правильного усвідомлення цього періоду життя, який чекає кожного, і гідно прийняти Божу волю про себе і своїх близьких.

Зміст

Замість передмови. Умовляння черниці Серафимі

Добре померти молодим

Хвороба чи закономірність?

Старість - відплата?

Традиції і тенденції

Пенсія: право або милість?

Збирати на старість

Вибачте мене, я шкодую бабусь

Ніколи не здавайся!

Ех ти, недотепа

Tempora mutantur

Про користь читання мемуарів

Несвідоме не старіє

Потяги з гусьми

Розумному все корисно

У старості є власна доблесть

Перемагається єства чин

Хай живе свобода!

«Ось скоро настане мій свято»

Врата вічності

P. S. Святитель Григорій Богослов Увещательная пісня

Література

Легкого життя я просив у Бога:

Подивися, як похмуро все кругом.

Бог відповів: почекай трохи,

Ти мене попросиш про інше.

Ось вже кінчається дорога,

З кожним роком тонше нитка життя -

Легкого життя я просив у Бога,

Легкої смерті треба б просити

Замість передмови-у скороченні

 Умовляння черниці Серафимі

Моя дорога!

Коли ми торкаємося цієї теми, я з усіх сил намагаюся виступати адвокатом старості; як ти, очевидно, зрозуміла, намагаюся підбадьорити не тільки тебе, але і себе, зосередитися на доброму і постаратися не трусити: «боїться несовершен в любові»[1] до Бога: старість включена в проект Творця, отже, вона не може бути просто тяжким придатком попередньому житті, але має свою мету, своє значення і вже тим більше не повинна обернутися тортурами, злом, борошном для людини.

Страх перед старістю властивий всім людям, по-перше, тому що за нею слідує смерть. Пущі ж смерті лякає перспектива втрати сил, безпорадності, загроза стати тягарем для оточуючих. Власне, всі роблять одну і ту ж помилку, судячи про майбутнє з позицій сьогоднішнього дня: думають, що фізичні можливості вичерпаються, а бажання залишаться ті ж, що і раніше. Проте, погодься, в 60 років юнацькі подвиги не тільки не приваблюють, але і в голову не вступають; нас давно залишили помисли, скажімо, сплавати за буйки в море, зустріти світанок в день народження, працювати на городі шістнадцять годин поспіль, пройти лісом двадцять кілометрів, ганяти з шаленою швидкістю, сама за кермом, в автомобілі. А згадати дитячі мрії: двісті разів пропрыгать зі скакалкою, виграти турнір в класики, обігнати Вовку на велосипеді... слава Богу, наші фантазії коригуються у відповідності з віком.

Далі, віддаємо собі звіт: майбутнє приховано від нас, як, втім, і завтрашній день; побоювання наші химерні, гра уяви. Ми приміряємо до себе чужі хвороби в силу поганої звички: минаючи справжнє, перебувати в минулому або майбутньому: раптом зі мною станеться інфаркт, як з Вірою П.? Або рак, як з Галиною А.? Потім згадується сусідка Люба, уражені артритом, який роками прогресував, повністю знерухомив її і довів до могили; потім передсмертний стан мами, нічого не понимавшей, нікого не пізнавала; тоді впадаєш у страшний неспокій: ми з нею однієї крові, гени, спадковість, кошмар! Трагізм продовжує наростати, і забуваєш вчасно схаменутися: тут діє ворог, йому куди як наруку зачепити наш розум і тримати в пазурах, мучачи безплідними тривогами, позбавляючи спокою, радості й довіри Творця.

Здавалося б, ну старість, нерозумно її боятися, адже бояться таємничого, загадкового; ми ж постійно, багато років бачимо перед собою різні її варіанти і, сподіваюся, робимо корисні висновки. Наприклад, дивує мати До, вона близька до 90, а до кінця, схоже, зовсім не прагне, не готується: давно відмовившись від будь-якої діяльності для монастиря, ретельно стежить за здоров'ям, жменями приймає ліки, довго спить, виходить тільки в храм, їжу носять в келію, але гуляє, коли дозволяє погода, дихає свіжим повітрям, час від часу проситься в лікарню, де її підбадьорюють крапельницями та ін'єкціями. А от мати Макарія навіть в середині дев'ятого десятка, хоча хвороби долали, відмовляли ноги, серце ледь калатало, все-таки намагалася триматися по-чернечому, приносити користь, читала неусыпаемую псалтир, навіть вночі, часто плакала про гріхи і просила пробачення за свою слабкість і непотрібність.

Пам'ятаєш матір Олену: зовсім звичайна симпатична бабуся, ім'ям Єлизавета, вона прожила важке життя: в кінці війни, всі продавши, вирушила в чуже місто, де чоловік лікувався після поранення, виходила його, поставила на ноги, а він пішов до іншої; всю душу вкладала у дітей, а вони виросли безбожниками і сластолюбцями, єдиний онук обретался здебільшого у в'язниці; словом, розраду вона знаходила тільки в храмі, в молитві, пам'ятаєш, як стояла на службі, злегка нахилившись вперед, не ворухнувшись, вся увага. Вона більше за всіх дбала про нас, міських кулемах, мало здатні до фізичної праці, шукала чим допомогти, по осені скликала сільських копати нашу картоплю; за два тижні до смерті перебралася в монастир, її постригли, сяяла захопленням і вдячністю, померла тихо, лагідно, Господь визволив від мук, хоча хвороба, рак очеревини, мала до болів і ми викликали лікаря, готувалися добувати знеболюючі наркотики.

Пам'ятаєш мати Ніну; вона давно, за радянських часів, отримала від парафіяльного священика-монаха постриг, жила поруч з храмом, але монастир не пішла, вела своє господарство; жінка ндравная, похмура, флегматичного темпераменту, з суворим характером, любила, здавалося, лише одну таку саму примхливу величезну корову Жданку. Одного разу вийшла у двір за дровами і впала біля дровітні: удар, параліч, лежала два тижні, тепер вже на повному нашому опікою; каялася мовчки кивала і ронила сльози, заповідала невеликі зароблені гроші на ремонт купола і тихо, тихо відійшла. А пам'ятаєш, як ховали? Труну, прихований нею задовго, добре просох, його легко несли самі сестри, проводи вийшли краще не буває. Тоді ми п'ять домовин на всяк випадок закупили і поклали на горищі.

А мати Маргарита, яку ми місяцем раніше забрали від її сестри і привезли в обитель; вона хворіла, тому не мала сил зібратися, тільки ікону улюблену зняла зі стіни, «Всіх скорботних Радість»[2]; в монастирі її одягнули в форму, і, будучи жінкою, вона від цієї святої краси поправилася, стояла всі служби. Одного разу після вечері підійшла у свій черга до священика під благословення і раптом стала осідати, падати; встигли підхопити, посадили на стілець і так віднесли в келію; доктора відкинула, боліла ті ж два тижні і померла – в день пам'яті ікони «Всіх скорботних Радість».

Ну і Тетяна Л., довідник з історії парафії, джерело гумору, оптимізму і християнської радості; сільська, нікуди далі обласного центру не виїжджала, все життя працювала в колгоспі: дояркою, телятницею. Віруюча з дитинства, вона завжди жила з Христом і смерті анітрохи не боялася, навпаки, просила благословення померти, втомилася, всього один рік залишався до 90. Великим Постом в неділю приклалася до всіх ікон, причастилася, а на світанку вівторка тихо вийшла з хати, ніхто не почув, сіла на ґанок і віддала Богові душу.

Остання наша втрата – мати Афанасія, не дожила до 60; захворіла ще в світі, страждала довго і тяжко, покірно терпіла, каялася і дякувала тих, хто допомагав їй, вважала великою милістю, що Господь сподобив прожити в обителі цілих вісім років, за які вона багато спіткала і всьому навчилася; як гідно і красиво несла вона монастирські слухняності! Втішити в розлуці може тільки надія на зустріч там, в майбутньому житті, але замінити її тут, єдину і неповторну?

Ти звикла бути корисною, тобі боляче і помислити, що коли-небудь доведеться обтяжувати когось своєю недужностью, чекати, ще й може і просити чужої допомоги, коротше, втратити незалежність; це принизливо. Помічаєш, ці слова – «незалежність», «принизливо» – не нашого, не православного лексикону? Друзі розслабленого не тільки тягли, розібрали дах, щоб донести до Христа! Отримали вони свою частину у Бога, як думаєш? Так вже міцна грань між тим, кому допомагають і тим, хто допомагає?

Молоді увесь час чогось чекають: свята, подарунка, весни, а старенькі всі подарунки вже отримали, напраздновались, їм тепер усі пори року подобаються і кожен день в радість. Взагалі-то «в ченці, яких би років він не був, постійно зустрічається і старець, і юнак; він похоронами всього особового повернувся до юності» – зауважив, ти не повіриш, Герцен. Ось юними б і увійти в нове життя, адже не вмирати ж насправді готуємося! А потихеньку збиратися треба, в розумі і спокої, в любові і надії.

Святе Письмо недвозначно вважає довголіття відплатою за доброчесність[7]; з віком загострюється сприйняття життя як дорогоцінного дару Божого; за всякий дар треба дякувати, всякий дар потрібно з відповідальністю зберігати і примножувати, радіючи наданій можливості в чомусь ще покаятися, що ще побачити, зрозуміти і виправити. Недарма чудовий самобутній старець Феофан Новоезерский, залишив яскраві, живі спогади, зізнаючись у «гріховної прикрості» юних років, серед великий благодіянь вважав терпіння Творця, Який дарував йому час, задоволене для покаяння, рятував «смертних випадках», і зберіг до старості і престарения».